З циклу “Казки Семашків”
24 липня 1943 року — три українських села Туличів, Радовичі і Літин були спацифіковані німецькими окупантами при допомозі польських шуцманів і угорських жандармів (в деяких спогадах свідків згадуються також литовські поліціанти).Українські цивільні жертви цих злочинів для "польських" істориків не жертви геноциду, і навіть не жертви польсько-українського конфлікту.
А польські жертви - це жертви "українського геноциду" - аякже.
Заглянемо в книгу Еви і Владислава Семашків (1) і в книгу Івана Пущука (2). В цих двох працях є інформація про всі три села, однак вона дуже відрізняється. Подивимось, що за їх версіями відбулось в цих трьох селах.
Порівняння "голих" цифр:
Літин
Семашки:
Кількість польських жертв: 73 поляки.
Кількість українських жертв: 6 українців.
Пущук:
Кількість польських жертв: 17 поляків.
Кількість українських жертв: 36 українців.
Радовичі
Семашки:
Кількість польських жертв: 37 поляків.
Кількість українських жертв: 6 українців.
Пущук:
Кількість польських жертв: 6 поляків.
Кількість українських жертв:140 українців.
Туличів
Семашки:
Кількість польських жертв: нема даних.
Кількість українських жертв: нема даних.
Пущук:
Кількість польських жертв: 1 поляк.
Кількість українських жертв: 90 українців.
Семашки стверджують, що в цих трьох селах жертв "геноциду українських націоналістів" загалом було 110 поляків.
Одночасно вказують, що в рамах “відплати” загинуло 12 українців.
Вражаючі пропорції, - щоправда не аж такі жахливі, як недавно презентовані президентом Дудою ( 100000 до 5000, тобто 20 до 1). Але тут йдеться про українські села — найімовірніше пропорція “9 до 1” влаштовувала Семашків. Підтягнути результати можна в польських селах...
Іван Пущук вказує зовсім інші числа. Пропорції не менш вражаючі.
За його версією кількість жертв польсько-українського конфлікту (в цих трьох селах) — 266 українців і 24 поляки. Що дає співвідношення 12 до 1.
Хто каже правду або хто ближчий до правди?
Хто бреше або хто свідомо, чи часом помилково, розходиться з правдою?
Кілька підказок - хто ближчий до правди?
[С] - цією буквою позначаємо працю Семашків.
[П] - цією буквою позначаємо працю Пущука.
[С]— в цих трьох селах прізвища більшості жертв не відомі.
[П]— майже всі українські жертви мають вказані імена і прізвища.
[С] — не змогли вказати прізвища польських родин в Туличеві — також не знають, яка доля цих родин.
[П] — вказує всі прізвища польських родин в цьому селі, крім одного. Що важливо, пише, яка була подальша доля цих родин. Також вказує інформацію про одного вбитого поляка з цього села. Леон Ольшацький — солдат АК, діяв в самообороні в Засмиках. Згідно з українськими джерелами, після того, як під час одного з нападів на село він особисто вбив українку Єфросинію Омелянюк. Якщо вірити цим джерелам, його спіткало відповідне покарання - він пропав десь в місцевих лісах.
[С] про Ольшацького не згадують.
[С] стверджують, що в с. Туличів “українські націоналісти” вбили також дві чеські родини, які там проживали. Вказують тільки одне прізвище — Машек.
[П] — стверджує, що в селі жили три чеські родини і вказує всі три прізвища. Всі виїхали з села після того, як польські шуцмани спалили будинки двох чеських родин в липні 1943 року. Будинок третьої родини вцілів. Крім того Пущук стверджує, що після війни родина Вацлава Машека приїжджала в Туличів.
В цьому питанні нам вдалось з'ясувати, що саме [С] розходиться з правдою. В чеській книзі, як описує історію села Купичів (3) на стр. 52 йде мова про Вацлава Машека.
В ній можна прочитати, що Машек пережив війну. Також згадується, що він вступив в чехословацьку армію - т.зв. Армію Свободи - якщо так, то він повинен був вступити в 1944 році.
[С] — не вказують прізвищ українських жертв в селі Літин, при цьому стверджують, що в селі вбито 73 поляків.
[П] — вказує 17 польських прізвищ, стверджуючи, що в с. Літин вбито саме 17 осіб польської національності.
В 90-х роках в селі проведено ексгумацію — знайдено останки 17 жертв, які поховали на польському цвинтарі в Засмиках — факт ексгумації і кількість знайдених жертв підтверджують П і С.
І дуже важливе питання.
В польських документах того часу не знайдемо жодної інформації про описану на початку подію, також в цих документах не знайдемо підтвердження вказаних Семашками цифр.
Але знайдемо підтвердження цієї трагедії в тодішніх українських джерелах. Цитуємо фрагмент документу з книги „Поляки на Волині в Другій світовій війні”. - Київ, 2003. - С. 2013-214 :
" Дня [2]4.VII. в с. с. Туличів, Літин і Радовичі в'їхали німці, силою до 500 людей на 100 автах. Спалили ціле село Туличів, половину села Літин і 50 господарств в с Радовичах.
Вбили кількасот цивільних людей, в цьому числі понад 50 поляків.
Тоді наспіли повстанці й почали обстрілювати німців з гарматки, крісів і кулеметів. Вбито поверх 100 німців і знищено понад 10 авт. По стороні повстанців було 22 вбитих. Німцям помагали в бою літаки й вони вдержались в тих силах до вечора, а ввечір під натиском повстанців відступили з награбованим майном. Між німцями було багато поляків. Трупів не можна було розпізнати, бо були дуже змасакровані".(4)
Другий документ - рапорт ОУН з району "Болото! - за липень - описує приблизно те саме. Також з'являється ствердження, що серед вбитих німецькими відділами були також місцеві поляки (5).
Треба зазначити, що в праці Івана Пущука є зізнання КІЛЬКАНАДЦЯТИ свідків тих подій, з яких однозначно випливає, що в той трагічний день німці разом з поляками, вчинили в цих трьох селах жахливі злочини, наводимо лише один приклад спогадів з кожного села:
Спогад Антонюка Якова Олексійовича, д. н. 14. 01.1930 р. -Туличів
“Я, Антонюк Яків Олексійович, розкажу вам. Як німці напали на наше село. То було після Петра через тиждень. Німці напали на наше село через те, що повстанці поставили у нас хреста, при томунімців ганили. їм про це донесли. І німці напали. Німці були, з ними мадяри і поляки. Половили, зігнали людей. Було забито дев’яносто з чимсь душ. Із самого села було закопано в ямі сорок шість чоловік: Думич Кіндрат, Гриць, Олексій Антонюк, Лучук Гриць. Дуже багато...
Стали палити село. Осталося всього три хати. А то все погоріло.
Відтоді ми втікали, бо поляки приступили. Як ми утікали, то потрапили на Ревушки. І там нас поляки застали. То було вже в 44-му році. Там вони одинадцять ні в чому не повинних наших людей забрали на Вовчак і в лісі забили. То - Миколай Антонюк, син його, Захар Луцюк, Макарук із сином, Омеліюки - батько з сином. Із Ревушок були батько з сином. Усіх забрали і на Вовчаці побили (убили - діал.).
А з поляків, які жили в селі, ніхто не загинув. У нас в Туличеві було їх пару сімей. Усі втекли в Засмики.
Потім ті поляки, що жили в нашому селі, приходили до Туличе- ва бити (українців). В Осекрові, як убивали наших людей, то дехто з поранених остався живий. Братюк Василь, - казали, - просився: “Ми ж знайомі”. Але все рівно забили його”
Спогад Шостачук (Бутри) Надії Олексіївни, д. н. 28. 03.1932 р. - Радовичі
“Я - Надія Олексіївна Шостачук: їхали німці з поляками, напали на наше село в 43-му і знищили цілу колонію. Винищили за один день сто п’ятдесят чоловік і спалили, знищили вбитих. Забили маму, трьох сестер, двох братів, діда, бабу, ценю дочку, двох внуків. Діда було звати П’ясецький Дмитро, бабу - П’ясецька Юхимія, дочку - П’ясецька Марія, внуків - Надія і Антон, років шість і сім. Забили всеньку мою родину: маму Бутру Антоніну Дмитрівну, сестру Бутру Віру Олексіївну, сестру Бутру Лідію Олексіївну, брата Василя Олексійовича, другого брати Ярослава Олексійовича, найменшу сестру Бутру Анну Олексіївну - три роки їй було”.
Спогад Мазурука Миколи Андрійовича, д. н. 19.12. 1931 р. - Літин
“Я, Мазурук Микола Андрійович, житель села Літина, 1931 року народження, пам’ятаю: тоді (в 43-му) поляки й німці палили село. Тут у нас їхня кухня була, варили. Наші хлопці-повстанці прийшли, дали їм добре. Вони одреклися кухні, повтікали. Через два дні приїхали, допалили все геть, що всталося. А нам пощади вже не було. Ми втікали, куди могли, щоб спастися - хто в ліс, хто куди.
Старим найперше дісталося. Вони говорили: “Ми нікому нічого не винні. То чого нам втікати? Ми й полякам нічого поганого не зробили... ” Тоді поляки в нашому селі багато людей, українців, убили: Демянчука Сергія, Демянчука Петра, Шворака Івана. Ще? Собчука Дмитра, багато, багато... Сохацьких багато вбили, Нечипоруків - жінку, чоловіка, Собчуків, других Собчуків. Хом’юку Івану поляки голову одрубали. Іщук - старий чоловік - забили. Нечипорука поляки забили. Багатьох старійших - більше сімдесяти років мали,
- а вони їх усіх повбивали. Ще вбили Бірук Марфу з сином - малий, років п’ятнадцять було, Січковського Олександра - років 25.
Поляки пишуть, що їх багато в нас побито. А декотрі ж із них приїжджали (до нас) і приїжджають”.
Польські історики вміло оминають такі спогади. Оминають всі невигідні джерела. Вдають сліпих, глухих, а часом дурних. І так по всій Волині. Де б не згадати, де б не запитати, люди пам’ятають і розказують, як було. Вони розказують іншу правду, ніж “правда” Семашків.
Міф 100 тисяч польських жертв і 5 тисяч українських жертв в Польщі добре себе почуває. Продовжують діяти сили, які дбають про консервацію цього міфу. Не тільки Семашки, але й поважні історики, політики і навіть президент РП.
Але кожен міф розвіюється! Як не сьогодні, то завтра правда переможе. Така доля історичних фальсифікацій.
Тоді творцям цього міфу, історикам-фальсифікаторам, історикам-істерикам, продажним політикам не залишиться нічого іншого, як пробурмотіти собі під носом: “кур...а, не вдалось”...
Команда Добродій
Але знайдемо підтвердження цієї трагедії в тодішніх українських джерелах. Цитуємо фрагмент документу з книги „Поляки на Волині в Другій світовій війні”. - Київ, 2003. - С. 2013-214 :
" Дня [2]4.VII. в с. с. Туличів, Літин і Радовичі в'їхали німці, силою до 500 людей на 100 автах. Спалили ціле село Туличів, половину села Літин і 50 господарств в с Радовичах.
Вбили кількасот цивільних людей, в цьому числі понад 50 поляків.
Тоді наспіли повстанці й почали обстрілювати німців з гарматки, крісів і кулеметів. Вбито поверх 100 німців і знищено понад 10 авт. По стороні повстанців було 22 вбитих. Німцям помагали в бою літаки й вони вдержались в тих силах до вечора, а ввечір під натиском повстанців відступили з награбованим майном. Між німцями було багато поляків. Трупів не можна було розпізнати, бо були дуже змасакровані".(4)
Другий документ - рапорт ОУН з району "Болото! - за липень - описує приблизно те саме. Також з'являється ствердження, що серед вбитих німецькими відділами були також місцеві поляки (5).
Треба зазначити, що в праці Івана Пущука є зізнання КІЛЬКАНАДЦЯТИ свідків тих подій, з яких однозначно випливає, що в той трагічний день німці разом з поляками, вчинили в цих трьох селах жахливі злочини, наводимо лише один приклад спогадів з кожного села:
Спогад Антонюка Якова Олексійовича, д. н. 14. 01.1930 р. -Туличів
“Я, Антонюк Яків Олексійович, розкажу вам. Як німці напали на наше село. То було після Петра через тиждень. Німці напали на наше село через те, що повстанці поставили у нас хреста, при томунімців ганили. їм про це донесли. І німці напали. Німці були, з ними мадяри і поляки. Половили, зігнали людей. Було забито дев’яносто з чимсь душ. Із самого села було закопано в ямі сорок шість чоловік: Думич Кіндрат, Гриць, Олексій Антонюк, Лучук Гриць. Дуже багато...
Стали палити село. Осталося всього три хати. А то все погоріло.
Відтоді ми втікали, бо поляки приступили. Як ми утікали, то потрапили на Ревушки. І там нас поляки застали. То було вже в 44-му році. Там вони одинадцять ні в чому не повинних наших людей забрали на Вовчак і в лісі забили. То - Миколай Антонюк, син його, Захар Луцюк, Макарук із сином, Омеліюки - батько з сином. Із Ревушок були батько з сином. Усіх забрали і на Вовчаці побили (убили - діал.).
А з поляків, які жили в селі, ніхто не загинув. У нас в Туличеві було їх пару сімей. Усі втекли в Засмики.
Потім ті поляки, що жили в нашому селі, приходили до Туличе- ва бити (українців). В Осекрові, як убивали наших людей, то дехто з поранених остався живий. Братюк Василь, - казали, - просився: “Ми ж знайомі”. Але все рівно забили його”
Спогад Шостачук (Бутри) Надії Олексіївни, д. н. 28. 03.1932 р. - Радовичі
“Я - Надія Олексіївна Шостачук: їхали німці з поляками, напали на наше село в 43-му і знищили цілу колонію. Винищили за один день сто п’ятдесят чоловік і спалили, знищили вбитих. Забили маму, трьох сестер, двох братів, діда, бабу, ценю дочку, двох внуків. Діда було звати П’ясецький Дмитро, бабу - П’ясецька Юхимія, дочку - П’ясецька Марія, внуків - Надія і Антон, років шість і сім. Забили всеньку мою родину: маму Бутру Антоніну Дмитрівну, сестру Бутру Віру Олексіївну, сестру Бутру Лідію Олексіївну, брата Василя Олексійовича, другого брати Ярослава Олексійовича, найменшу сестру Бутру Анну Олексіївну - три роки їй було”.
Спогад Мазурука Миколи Андрійовича, д. н. 19.12. 1931 р. - Літин
“Я, Мазурук Микола Андрійович, житель села Літина, 1931 року народження, пам’ятаю: тоді (в 43-му) поляки й німці палили село. Тут у нас їхня кухня була, варили. Наші хлопці-повстанці прийшли, дали їм добре. Вони одреклися кухні, повтікали. Через два дні приїхали, допалили все геть, що всталося. А нам пощади вже не було. Ми втікали, куди могли, щоб спастися - хто в ліс, хто куди.
Старим найперше дісталося. Вони говорили: “Ми нікому нічого не винні. То чого нам втікати? Ми й полякам нічого поганого не зробили... ” Тоді поляки в нашому селі багато людей, українців, убили: Демянчука Сергія, Демянчука Петра, Шворака Івана. Ще? Собчука Дмитра, багато, багато... Сохацьких багато вбили, Нечипоруків - жінку, чоловіка, Собчуків, других Собчуків. Хом’юку Івану поляки голову одрубали. Іщук - старий чоловік - забили. Нечипорука поляки забили. Багатьох старійших - більше сімдесяти років мали,
- а вони їх усіх повбивали. Ще вбили Бірук Марфу з сином - малий, років п’ятнадцять було, Січковського Олександра - років 25.
Поляки пишуть, що їх багато в нас побито. А декотрі ж із них приїжджали (до нас) і приїжджають”.
Польські історики вміло оминають такі спогади. Оминають всі невигідні джерела. Вдають сліпих, глухих, а часом дурних. І так по всій Волині. Де б не згадати, де б не запитати, люди пам’ятають і розказують, як було. Вони розказують іншу правду, ніж “правда” Семашків.
Міф 100 тисяч польських жертв і 5 тисяч українських жертв в Польщі добре себе почуває. Продовжують діяти сили, які дбають про консервацію цього міфу. Не тільки Семашки, але й поважні історики, політики і навіть президент РП.
Але кожен міф розвіюється! Як не сьогодні, то завтра правда переможе. Така доля історичних фальсифікацій.
Тоді творцям цього міфу, історикам-фальсифікаторам, історикам-істерикам, продажним політикам не залишиться нічого іншого, як пробурмотіти собі під носом: “кур...а, не вдалось”...
Команда Добродій
Джерела:
1) Siemaszko W., Siemaszko E. “Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945”.
2) Іван Пущук. “Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Турійський район”
3) K U P I Č O V - jak nám o něm vyprávěli - fakta a jména. Václav Kytl, Václav Zápotocký a Miloslava Žáková
4) ЦДАВО, Ф. 3833. Оп.1. Спр. 128. Арк.4. Цит. за: Поляки на Волині в Другій світовій війні. - Київ, 2003. - С. 2013-214
5) ЦДАВО, Ф. 3833. Оп.1. Спр. 128. Арк.3.
Коментарі
Дописати коментар